«Тікаю від «руського миру» вже вдруге» — керуюча EVA про життя під обстрілами в Лисичанську

Марина Попова —керуюча EVA, що сьогодні зустрічає покупців в Дніпрі. За посмішкою не одразу вгадаєш людину, що тікала від воєнних дій у Лисичанську (Луганська обл.), в прямому сенсі – під кулями. Разом с сім’єю вона виїхала після тижнів, проведених і підвалі з іншими жителями містечка. Далі – пряма мова. 

В 2014 році я вже тікала від війни — їдучи з рідної Горлівки вагітною. «На два тижні», - як тоді здавалось. Залишивши все: речі, дім, спогади. Зараз же – все інакше: зі мною семирічний син і досвід, що підказує: перечекати не вийде. Тому ми виїхали з чітким усвідомленням, що це може бути надовго. 

До всього, що відбувається, я ставлюсь вже спокійніше, ніж у 2014-му. Коли таке трапляється вдруге, ти розумієш: що варте хвилювань, а що – взагалі дрібниця і не має значення. Тому і приводів для істерики вже значно менше. 

Як все починалось

24 лютого повинен був бути мій перший робочий день після відпустки. Але ранкове «привітання» у вигляді вибухів внесло свої корективи. В цей день ми, звичайно ж, не працювали. На другий день вийшли найбільш стійкі: я, пара продавців і приймальник. Цього ж дня був приліт в центрі, недалеко від місця, де ми живемо. Ми з сім’єю того дня просиділи у підвалі будинку сім годин, разом із сусідами. Умов там не було ніяких. Я швидко збігала додому і принесла якісь іграшки, книжки, щоб дітям не було нудно. Сім годин – під однією тьмяною лампою, всі разом. 

Наступного дня ми вже почали шукати якесь більш облаштоване укриття і знайшли! Зі світлом, теплом і навіть wi-fi – справжня розкіш! Туди ми потім ходили щодня, але ночували все ж, вдома. У рідних стінах здавалось якось спокійніше. От тільки засинати було дуже страшно. 

Фото 1 і 2 – підвал. Фото – 3 облаштоване сховище

На пошук їжі – дві години!   

Із часом виробився певний графік дня: ми знали, що зрання почнеться «привітання з добрим ранком», а потім – приблизно дві години затишшя, коли можна буде вибігти на пошуки їжі. Продуктів в магазинах різко не стало, тому це був справжній квест! Короткими перебіжками на роботу і додому ми забігали до кожного магазину із коротким питанням: «Продукти є?». В одному магазині можна було знайти одне, в іншому – щось іще. Одного разу ми купили у пекарні хліб, пішли на роботу, а за годину — приліт туди. Це недалеко від нашої EVA, до речі.  

Синочок полюбляє оладки, і я хотіла приготувати йому нормальний сніданок, але яєць не було ніде. Просто ніде! На пошуки пішло два тижня – і я таки їх знайшла! Настільки важко було в це повірити, що я навіть сфотографувала їх на пам’ять!

В перші дні звуки вибухів дуже лякали – ми ховались у ванній. Але згодом навчились розрізняти прильоти та відльоти, могли спокійно пити чай на кухні, розуміючи, що «зараз – далеко від нас».

Щодня ми на кілька годин ходили до укриття – для мене це була, свого роду, емоційна розрядка, бо там – люди і можна було побачити інших, з кимось поговорити. Сину також там сподобалось, там було багато дітей різного віку.

Телефон в руці і одяг на собі, більше – нічого 

На щастя – ніхто з моєї команди від обстрілів не постраждав. Але був випадок з керуючою іншої EVA в місті: в її дім влучила ракета. У людини в прямому сенсі забрали все. Телефон в руці і одяг на собі, більше – нічого не залишилось. Після того вона одразу виїхала з міста.

Майже вся моя команда також виїхала. Дівчинка адмін — Іра, тепер працює також у Дніпрі, Віка (продавець) – у Кременчуці. На місці залишився тільки наш приймальник – через сімейні обставини він не може поки що виїхати. 

До речі, в Лисичанську він допомагав мені бути в курсі ситуації по обстрілах. Він живе на дев’ятому поверсі. Щоранку він брав у руки бінокль і дивився, чи близько йдуть бої, чи можна сьогодні виходити і т.д.

Відкрийте магазин хоч на годинку!

Серветки, папір, порошки, мило – все це брати було ніде, тому мені особисто телефонували покупці, знайомі, просили сказати, коли ми відкриємось, коли можна прибігти та купити щось. Особливо молоді мами – підгузки були на вагу золота. Останній тиждень ми виходили на роботу тільки вдвох з приймальником. Я одна стояла на касі. Він дуже заспокоював мене, бо працювати під звуки вибухів – це, звичайно, особливі відчуття. Ми взагалі, в якому одязі сиділи у сховищі, у тому й працювали. Але навіть ця можливість швидко скінчилась: пошкодили комунікації, необхідні для роботи і ми більше не могли відкриватись для покупців.

За час, поки була можливість працювати, ми навіть встигли зібрати гуманітарку для військових. Хлопці дуже дякували, хоч всього було по мінімуму. Прощались зі сльозами. Як зараз пам’ятаю їх слова: «Бережіть себе, бережіть діток, ми обов’язково переможемо!». Це був мій останній день на роботі. 

Зліва направо: 1. Робота разом з приймальником. 2. Збір гуманітарної допомоги для військових. 3. Магазин, в якому працювала Марина. 4. Приліт до пекарні поряд з роботою

Швидше, будь-ласка, швидше!

Довго не могли наважитись виїхати з міста. Постійно було враження, що живеш в якомусь «Дні бабака». Кожен день все як за розкладом. Навіть до такого життя поступово звикаєш і вже сам собі вигадуєш відмовки: «сьогодні не поїдемо, ще треба те і те зробити», «а сьогодні ще те не встигли». В якомусь сенсі допомогла однокласниця: вона запитала, чи можна виїхати разом з нами і ось така відповідальність за іншу людину і обіцянка їй допомогла, нарешті, прийняти рішення. 

Дорога була важка, довга – була величезна черга з машин. Страшно було до того, як пройшли перший блокпост. Коли мотор увімкнений, ти не так чуєш всі ці вибухи, а коли стоїш у черзі і постійно «бах» «бах», думаєш про себе: «швидше, будь ласка, швидше давайте вже!». Але хлопцям на блокпосту велика дяка: перевіряли документи максимально оперативно, без затримок. 

Я повинна це купити!

Перше місто після нашого — Бахмут. Ми заїжджаємо і диво! Люди спокійно ходять вулицями, ніхто не пригинається, не біжить, прикривши голову руками. В якийсь момент ми зупинились на світлофорі і я побачила, як чоловік виймає з вантажівки ящик, повний ковбаси і сосисок. І немає ніякої черги, він спокійно заносить все це в магазин. Мені захотілось закричати: «зупиніть машину, я повинна це купити!». Настільки я звикла до того, що продуктів завжди не вистачає. В той момент я зрозуміла, що прийняла правильне рішення щодо від’їзду з Лисичанська.

 EVAfamily – це доля 

Ми одразу їхали прямо до Дніпра. Тут живе колега, з якою я спілкуюсь, Ліза. Вона ще до війни написала мені: «Марина, якщо щось почнеться – у Дніпрі є житло, ми допоможемо». Я тоді подякувала, але жартома відмахнулась: «ну яка війна, про що ти». Зараз я дуже вдячна їй за підтримку і допомогу. Взагалі, EVAfamily – це доля! Після переїзду колеги мені допомогли влаштуватись на роботу тут, у місті, дуже тепло прийняли. І це вже вдруге! Після від’їзду з початку з Горлівки, де я зачиняла магазин у 2014-му (ще працюючи адміністратором) я так само виїхала з Лисичанська і тепер у Дніпрі – знову в команді EVAfamily!

Останні кілька років у мене була нав’язлива ідея – пожити у великому місті. І от – не так, як хотілось би, але мрія виповнилась. Мабуть, частково через це мені відносно стерпно було пережити переїзд. 

Днями натрапила на відео волонтерів, що привозили гуманітарну допомогу до Лисичанська – так, по відео я змогла побачити своє місто. Де ми гуляли з сином вулицями, катались на велосипедах, де були щасливі…

Але навіть за таких обставин я стараюсь зберігати позитивний настрій. Останнім часом багато читаю. За місяць прочитала аж 4 книги! І всі – дорогою на роботу і додому. Також відвідую театральну студію і йогу у вільний час, словом, живу. Сину також подобається місто – поступово з’являються нові друзі. І це мене дуже радує.